|
Виховна година "День пам'яті жертв Голодомору"
|
|
Тема: День пам'яті жертв Голодомору
Мета: навчити сприймати різні життєві ситуації; розвивати цікавість до минулого свого народу; виховувати правильне ставлення до історії Українського народу.
Хід виховної години
Вчитель: Голодомор 1932-1933 рр. - одна з найстрахітливіших сторінок у новітній історії українського народу. Роки державної незалежності України стали часом складного усвідомлення причин перебігу та наслідків національної катастрофи українців. 28 листопада 2006 року Верхвна Рада України визнала Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу.
Сколихнулась Україна від скорботи і жалю. Припустилися від чорного болю жолобних стрічок Державні прапори. Запізнілими дзвонами шукаємо мільйони українських душ, щоби вписати їх в історію Пам'яті.
Сталося це літа Божого 1932-го
Сталося це літа Божого,
Яке запам'ятається кожному
Навічно, важко, гірко.
Сталося це літа Божого 1933-го.
Пекельні цифри і слова
У серце б'ють неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік тридцять другий...
Голод... Голод...
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах.
Сім мільйонів (Боже мій!)
Недолічилась Україна
Безпосереднім свідченням голоду є статистичні відомості про природний рух населення, його смертність, книги метричних записів. Відомо, що органи ДПУ змушували секретарів сільських рад, ЗАГСів знищувати метричні книги, фальсифікувати відомості про смертність. За владними вказівками та негласними інструкціями лікарі теж старанно приховували істину смертності та її чисельність.
Об'єктивна статистика про справжню кількість жертв голоду нині відсутня. До 1 грудня 1932р. облік жертв голодомору ніхто не вів. Крім того, статистика смертності велася до 15 квітня 1933р., а потім її за командою Постишева припинили. До того ж всі дані про смертність суворо засекречувалися.
Саме тому не можуть історики по сьогоднішній день підрахувати справжню кількість жертв голодомору. А ще було знищено більш-менш об'єктивне джерело статистики - перепис населення за січень 1937р., яке показало зниження населення в країні на 15 млн. осіб. Учасників перепису було репресовано. Різні джерела називають різні цифри жертв голодомору в Україні - від 531 тис. осіб до 7 млн. 200тис. жертв. Не так давно дослідник Василевський дійшов висновку, що від геноциду по відношенню до українського народу у роки голоду 1932-1933 рр. загинуло 7 млн. 125 тис. 850 осіб. А одна з міжнародних конференцій на тему голодомору в Україні 1932-1933рр. дійшла висновку, що жертв було близько 10 млн.
Однією з причин голоду була колективізація «по-сталінськи». До кінця 1932р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств. Але як колективізовано?
Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Колективізація передбачалася в артільній формі. Починаючи з лютого 1930р. у людей почали масово відбирати корів, коней, дрібну худобу й птицю. В результаті селяни почали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже на 15млн. голів.
Крім того, план здавання продуктів колгоспами був такий високий, що людям майже нічого було видавати. Колгоспники жили за рахунок своїх присадибних ділянок. Але й тут надвисокі податки змушували селян розпродавати майно, худобу й залишати села. В 1928-1931рр. кількість селянських господарств в Україні зменшилось на 352 тисячі. Ця обставина теж далася взнаки в 1932-1933рр., під час голоду.
Наступною передумовою майбутнього голоду було так зване «розкуркулення» коли було фактично знищено всі господарства заможних селян. їх оголошували «куркулями» і виселяли на Північ або Сибіру.
Важкою була доля тих селян,що залишилися у своїх домівках. Введення 1932р. в дію «внутрішнього паспорта» забороняло без дозволу влади залишати село і фактично людей закріпачувало.
Допомога не приходила. Дуже багато районів були занесені «на чорну дошку», тобто потрапляли в число боржників, оточувалися внутрішніми військами. Ніхто звідти не міг виїхати. Туди ж не завозилися ніякі види продовольства. Це було щось схоже на «гетто» для українців, на зразок влаштованих нацистами «гетто» для євреїв у роки Другої світової війни. З українських «гетто» вирватись було неможливо. Чекісти на кордонах нікого не випускали. І не було в них ні жалю, ні совісті. Взагалі не було нічого людського. Бо як може людина, якщо вона дійсно людина, а не людиноподібна істота, викидати з поїздів дітей, котрі якимось чином дісталися залізничних станцій і у «собачих будках» під вагонами або у тамбурах вагонів намагалися виїхати за межі вражених голодом районів. Або як можна було чекістам, багато з яких поті пишалися своїми досягненнями, мали відзнаку від уряду, викидати прямо на ходу з тих же поїздів людей, що купили на останні гроші продовольство і везли своїм голодним родичам. При цьому продовольство конфісковувалося.
Результати «діяльності» чекістів могли бачити всі, хто в цей період проїздив залізницею неподалік від голодуючих районів України. Тисячі трупів лежали уздовж залізничної колії.
Скільки жителів у селі, у районі забрав голодомор, і до сьогодні невідомо. Штучний голодомор в Україні визнано одним з найбільших актів геноциду, яке знало людство.
Третина всіх померлих від голоду - це діти. А до якої статистики віднести тих, кого сталінські чекісти розстріляли за кілька колосків, чи які померли, засуджені за ці ж колоски до тривалого ув'язнення у в'язницях чи таборах?
А - це знову таки в першу чергу діти! А куди віднести тих, хто зумів виїхати таки з голодних сіл, але прожити в місті так і не зміг, адже там була карткова система? І селяни, які не мали карток на продовольство, були приречені і в містах на голодну смерть, їх трупи регулярно збирали на вулицях українських міст і або ховали у братських могилах на цвинтарях, або складали у моргах лікарень для медичних експериментів. І до ніг кожного була прив'язана табличка з надписом «дистроф».
Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. А, виявляється, такі «сліпі» були. І ці «сліпі» свідомо заявляли всім, що в Україні ніякого голоду не було й немає.
Ніяких документів на сьогоднішній день не збереглося, лише по декілька сторінок у книгах місцевих істориків - краєзнавців, котрі по крупинках збирали матеріали. Скупі сторінки правди , за якими мільйони знівечених душ, украдених життів, зруйнованих сімей.
Старожили розповідають: Страшні роки були. Люди перетворювалися на звірів.
Так, їли люди людей. Одна жінка навіть рідну дитину з'їла, а потім з розуму зійшла. їли траву листя, качани кукурудзи без зерна. Часто пухли з голоду і вмирали. А кому вдалося віднайти шмат хліба і з'їсти всмак, теж вмирали від завороту кишок.
У той час, як українські селяни пухли і вмирали з голоду, за кордон вивозилися продовольство і, зокрема, таке потрібне для врятування голодуючих в Україні - зерно. В портах із - за відсутності спеціальних приміщень для зберігання зерна, воно лежало величезними горами просто неба, так-сяк накрите брезентом, і гнило, псувалося, бо не вистачало кораблів для його вивезення за кордон. Це ще один доказ геноциду влади проти свого народу.
Ось що свідчить житель ...Взимку 1932-1933 року на село довели план додаткового збору зерна та сільськогосподарських продуктів. Щодня до нас приїжджали уповноважені райвиконкому та райпарткому, під керівництвом яких на кожному кутку були створені спеціальні комісії в складі десяти осіб, які ходили по хатах.
Вони робили старанний обшук на горищах, по коморах, клунях, повітках, де міг бути схований хліб, і забирали зерно, квасолю, картоплю, буряки. Деякі члени цих комісій брутально поводились при обшуках: перекидали горшки з їжею печі, перевертали діжки з квашеною капустою та огірками в погребах. З настанням весняної сівби 1933 року в Ковалисі почався масовий голод... Вимирали цілими сім'ями і в першу чергу - чоловіки та діти.
Всього від жахливого голоду 1932 - 1933 років у Ковалисі загинуло понад 400 чоловік. Для порівняння, скажемо, що з фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулося до рідних порогів 164 особи .
|
Учениця:
Голодна смерть, напевно, найстрашніша.
Вона повільна, довга і тяжка,
Жахлива і пекельна, найлютіша,
Бо зводить з розуму й така тривка...
А це ж було... І ніде правди діти,
Що заподіяли цю смерть більшовики.
Дорослі мерли, старики і діти —
Це геноцид кривавої руки.
Щоб наш народ нескорений здолати,
Що прагнув волі і в борні стояв.
Його рішили в чорнозем загнати,
Щоб голову вже більше не підняв.
Вмирали сім’ї, вимирали села...
Бо все забрали, що народ зростив.
Статистика доволі невесела...
Мільйони більшовицький кат згубив.
А ті, хто вижив, будуть пам’ятати,
Як голодом морили чесний люд.
Бо ж пам’ять у народу не забрати...
Й не знищити, не змити, наче бруд.
Вона передалась нам генетично,
Й живе у нас завжди з маленьких літ.
І буде жити в Україні вічно,
То ж хай про це почує цілий світ!
У Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. I. Яворницького зберігаються документальні джерела (газети, заяви, судові документи, спогади тощо), фотоматеріали, деякі речові докази, які відтворюють окремі сторінки цього трагічного періоду в долі українського селянства. На виставці «Це не повинно повторитися» (зал № 9) та в стаціонарній експозиції музею історії Дніпропетровської області в 1921-1941 рр. (зал №6) представлені свідоцтва, що розкривають жахливу політику тоталітарної влади стосовно свого народу.
Ось деякі із спогадів, взяті із архівів музею (учні читають спогади очевидців)
Верхньодніпровський район Черниш Марія Семенівна, 1911 р. н.
«Народилася я в селі Підлужжя Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Під час голоду тут і проживала. В селі було десь 40 дворів і одна школа - 4 класи.
Із створенням колгоспу зайшло в звичку забирати в людей зерно, насіння. Спочатку люди зносили самі, бо треба було обсіяти, обсадити землю. Пізніше почали цілі бригади ходити й забирати. Забирали збіжжя до останньої зернини, усю крупу, яка була, картоплю. В 1931 р. хліб вродився не рясно. Частину зерна люди здали в колгосп, а з врожаю 1932-го попало тільки по жменьці. Уже в перший рік ми їли переважно картоплю. Борщ варили в основному з буряків, а замість хліба була печена картопля. Так само харчувалися і восени 1932 р., хоч і вродило її тепер менше. Зерно берегли на дальше. Лише вряди-годи дерли з нього крупу на жорнах, колесах і варили куліш. Він був як святкова страва.
Чим ближче до зими, тим менше було що їсти. Пекли буряки, кабачки. Підкрався голод. Варили чай з м'яти, ромашки. 3 гречаної полови пекли «маторженики» - такі оладки. Ці «маторженики» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Боліли животи. Гречаний дух був важкий і ядучий. Люди мучились.
Село пригнітилось. Ні пісні, ні собачого гавкоту. Коли прийшла зима 1933 року, то запасів їжі зовсім не стало. Коні валилися з голоду. Коли яка коняка падала, на неї з сокирами накидались такі ж голодні люди. Вмирали поодинці. Вимирали цілі сім'ї. Люди ставали самі на себе не схожі».
Магдалинівський район Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна, 1913 р. н.
Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна народилася 22.11.1913 р. в селі Сужено-Варварівка Магдалинівського району Дніпропетровської області.
В селі не було церкви, і люди ходили до сусіднього села, але потім зруйнували й там. Сужено-Варварівка мала свою чотирирічну школу. Батьки М. М. Пилипенко працювали в колгоспі. Мама - на різних роботах, а батько комірником. У 1933 р. під час ревізії у коморі виявлено 1 центнер жита лишку. За це батько був засуджений на 11 років заслання.
М. М. Пилипенко згадує, що у 1933 р. врожай був гарний, але все забрали «буксіри». Ці люди ходили по хатах і забирали все, що можна їсти. Людина поверталася з роботи і знаходила свою хату зовсім пустою. Так трапилося і в їхній сім'ї. Люди пухли з голоду. Вживали в їжу все, що можливо. їли дохлих тварин, і багато людей після цього померли від отруєння. Жахливі спогади про нещастя, що прийшло у сім 'ю її дядька, рідного батькового брата, у нього померло 14 дітей. Тількии двоє зосталися жити з їх великої співучої сім'ї.
Приходили до села виснажені люди у пошуках роботи. Часто і з їхнього села їхали до Харкова, Дніпропетровська на заробітки. Та частіше всього там і гинули. Їх близькі навіть не знали, де вони померли. В селі, у вузькому колі, ходили розмови про жорстокість комуністів, про штучно викликаний голод, але далі розмов діло не дійшло.
Нікопольський район Ліновицька Ганна Яремівна, 1911 р. н.
Народилася в селі Рябошапівка (нині Новоіванівка) Нікопольського повіту Катеринославської губернії. В селі була церква, яку в роки радянської влади зруйнували, а ікони спалили. Урожай був дуже хороший (пшениця - по пояс), але все вивезли. Влітку і восени ще якось виживали, бо були фрукти, овочі, ловили ховрахів, птахів. Особливо сутужно стало зимою. По-перше, холод, сніги. Іноді висота снігу сягала двох метрів. Все, що було з їжі, намагалися ховати у печі, підпіл, але приходило начальство і все дощенту забирало. Було накладено великі податки на м 'ясо, крашанки, птицю, молоко. Якщо різав свиню, то потрібно було здавати не тільки м'ясо, а й шкіру.
Люди пухли, шкіра на обличчі репалась, звідти текла якась рідина. Не було навіть труни, щоб поховати померлого. Коли у Ганни Яремівни помер дідусь, то труна була. Разом з дідусем у одній ямі поховали і сусідку.
Новомосковський район Онушко (Лобода) Серафима Сергіївна, 1916 р. н.
«Зима була сніжна й морозна. Врожай був великий - і ярої, і озимої пшениці. А збирати було нікому - люди були дуже знесилені голодом. Попередній врожай також був великий, але все було вивезено. Особливо тяжкими були осінь і зима. В людей забирали останнє - жменьку насіння, заховану в глечику, картоплину чи цибулину на горищі. Забирати приходила бригада з 5-6 чоловік, до складу якої входили представники з району, сільради, контори і так звана «сільська біднота». Вони зривали підлогу й розвалювали печі, перевіряючи, чи не заховано там що-небудь, перекопували двір, садок і город, щоб знайти бодай закопану одну зернину від врожаю. Становище було дедалі страшніше. Люди ходили опухлі від голоду з ранами на тілі. Ніде не можна було почути ні гавкання собаки, ні нявкання котів - всі ці тварини були з’їдені».
Новомосковський район Марина Федорівна,1918 р.н.
«Я народилася 20 травня 1918 р. в с. Спаське нинішнього Новомосковського р-ну, тут жила і під час голоду. Я жила з батьком і чотирма братами. Мати померла і всі клопоти по дому лежали на моїх плечах. Село було велике (понад 3000 хат). Під час колективізації був заснований колгосп, який мав назву «Нове життя». У 1933 р. мені було 15 років. Мій батько та брати робили на заводі, а я була колгоспницею. Цього року добре вродив хліб... Як почався голод - не пам'ятаю, але забирали у людей все: і хліб, і худобу.
Щоб не забирали хліб, ми сипали його в подушки й зашивали. Одного разу мене перестріли з вузликами зерна. Мене та мою подругу відвели до Новомосковська й там судили. Мені дали 6 років, а подрузі - 5. Але завдяки голові колгоспу нас взяли на поруки, і весь строк ми підробляли в колгоспі».
Нікопольський район Поляков Микола Миколайович, 1923 р. н.
«Червоногригорівка була великим селом, яке налічувало близько 1500 дворів.
Зима 1932-1933 рр. видалася не дуже холодною, але сніг був. До 1932 р. народ на селі пухлим не був. Особливо лютувати голод почав навесні 1933-го. Все, що виростили колгоспники на своїх присадибних ділянках, було відібрано до грама. 3 Нікополя присилалися комісії, які організовували на селі бригади комсомольців і сільської молоді. Ці бригади ходили по хатах і відбирали у людей все, що можна було відібрати. Після них в хаті не залишилося ні жмені квасолі, ні глечика пшениці чи жита, які селяни намагалися приховати в хліві чи в скирті, ні картоплини.
Пригадую один випадок, який трапився з сім'єю Редьки. Щоб приховати пшеницю, вони висипали її у колодязь, зверху кинули дохлу кішку і також присипали пшеницею. Бригада комсомольців знайшла цю пшеницю, але дістати її з колодязя їм не вдалося, бо там стояв такий сморід, що ніхто не зміг в нього спуститися. За це всю сім'ю було вислано до Сибіру.
м. П'ятихатки Бараін Галини Йосипївии ( записані її онукою, Гурою Вікторією, ученицею СШ № 1 ім. С.М. Кірова );
...Це було весною 1933 р. Моїй бабусі було тоді 16 років. Вона жила з батьками у селі Гуляйполе Щорсківського району. У селі був страшний голод. Люди вимирали цілими сім'ями. У моеї бабусі вмерла мати, а батько загинув на війні. ,
До сусідів із міста приїхала дочка, де вона працювала на фабриці, й привезла сім'ї хліба. У них у сім'ї були тільки батько і маленькі братики. Потім люди бачать, що старша дочка не виходить із хати й день, й другий. А їй же треба повертатись на фабрику. Стали питати в дітей і батька, а вони кажуть, що поїхала в місто. Сусіди замітили, що цей батько топить піч у хаті, а варити у всіх уже нічого. Люди стали дивуватись, і сказали про це голові колгоспу. Голова прийшов до того батька з міліцією і почали обшук. У здоровій діжці вони побачили таке, що вжахнулись. Там лежала порубана й засолена старша дочка, що приїхала з міста. Коли цього чоловіка запитали, навіщо вій це зробив, він відповів, що вбив дочку, щоб урятувати від голоду менших синів. Цей чоловік збожеволів, і його забрали до в'язниці, а маленьких синів відправили до інтернату.
Бабуся тоді так злякалася, що пішла жити в сусіднє село до родичів. Щоб не вмерти з голоду, бабуся й інші діти збирали корінці, колоски, лободу, кропиву, дикий щавель. Усе це сушили, терли й пекли хліб, або, як тоді казали, коржі. Ще діти крали у горобців яйця і пекли їх на вогні. Яйця були дуже маленькими, мали страшенно неприємний запах, але діти їли їх один поперед одного, такі вони були голодні. Бабуся казала, що, хто розпухав від голоду, той умирав, а хто був тільки худий, той жив.
Коли люди так голодували, на стації Щорськ, просто під небом, лежали гори зерна і проростали під дощем. Дітей і дорослих, які ходили красти зерно, розстрілювали на місці, охоронці нікого не жаліли.
Бабуся, роіповідаючи мені про ті страшні роки, плакала, говорила, що під час війни не було такого голоду, як у 1933 р..
3і спогадів Приймака Івана Леонідовича, 1924 р. н., жителя с. Городище Павлоградського району Дніпропетровської області.
...Під час голоду ми, діти, ловили ховрахів, варили їх і їли. Тоді я вперше з'їв м'ясо їжака ( воно виявилося дуже гірким ). ...Дорослі розповідали, що в сусідньому селі Межиріч дійсно знайшли людоїдів. Вони торгували людським м'ясом. їх відкрили випадково, бо серед м'яса знайшли чоловічий ніготь... Пам'ятаю голодуючих, які йшли повз нашу хату ( наша хата стояла при дорозі Павлоград — Дніпропетровськ) і просили води чи хліба. Мати завжди виносила те, що мала, так робили і наші сусіди. Батько казав, що у Павлоградському "Заготзерні" під час голоду зерно поливали водою, воно чорніло і проростало, після чого його вивозили у балки і там висипали.
3і спогадів Бредуна Антона Тихоновича, 1904 р. н., жителя с. Шевського Магдалинівського району Дніпропетровської області.
...У селі працювали "Червоні валки", "Красный обоз", які відбирали хліб у селян, вимітали з вагонів залишки борошна. Селяни ховали хліб, боялись голоду, закопували в землю, ховали під подушки, в піч. Але все знаходили й відбирали; декого відправляли до тюрми. Голод був штучний, зроблений властями. Урожай 1932 - 1933 рр. був непоганий. Я добре пам'ятаю випадки голодної смерті. Гинули старі і малі, приймаючи тяжкі муки. Я на власні очі бачив смерть своїх рідних, і це страхіття не зітреться з моєї пам'яті до кінця життя. У нашій сім'ї померли батько й матір, їм було по 52 роки. Помер 2-х річний братик і 16-ти річна сестра.
Були в селі випадки людоїдства. В одній сім'ї батько з матір'ю з'їли своїх 2-х дітей. Який це був жах!
Селянин Межовий розповідає, що він народився й виріс у хуторі Гусарському Межівського району Дніпропетровської області.
...Хутір мав 19 господарств. 10 господарств розкуркулили й вивезли на заслання в 1930 р., 5 розкуркулили пізніше і повиганяли з власних хат, решту 4 господарства - переселили до с. Веселого Межівського району, де їх загнали до колгоспу і де в 1933 р, половина з них умерла з голоду.
...У 1933 р., коли я служив у Червоній Армії ( 3-я стрілецька дивізія, Крим ), до мене звернувся червоноармієць В.С. з проханням дозволити йому звернутися до політрука частини. Він показав мені листа з дому, в якому мати повідомляла, що з сім'ї залишилася вона одна. Батько, сестра і брат вмерли з голоду. Я дозволив йому звернутися до політрука Верховського, який відвів його до комісара дивізії. Червоноармієць В.С. більше до мого підрозділу не повернувся. Через 3 дні забрали його особисті речі...
Учениця:
Старенький хрест,що покосивсь додолу,
Неначе голову схилив до моїх ніг
І нагадав про дні ГОЛОДОМОРУ...
І не згадати їх сьогодні я не міг.
З дитинства хрест той пам'ятаю, люди!
І в серці чую матері слова:
"Поховані тут,синку,наші люди...
Тоді померло майже пів села.
І наші тут старенькі спочивають..."
Летить додолу мамина сльоза,
Барвінки на тім місці проростають,
Фарбують синім квіти небеса.
Роса,як сльози ,що лягли на трави,
Бринить від болю,горя і біди
І хоче розповісти про розправи,
Як дзвін церковний кличе всіх сюди.
На сповідь ,на молитву ,каяття...
І свічку ставлю у своїй оселі.
І повертає правда з небуття,
А я їй щиро відкриваю двері.
Брехали і ховали,як могли,
Архіви , гриф " таємно", тасували...
Та знищити назавжди не змогли.
Барвінки з неба в дітях проростали.
Поховано чимало тут людей...
Згадай сьогодні дні ГОЛОДОМОРУ.
Заручників злочинних мрій,ідей,
Страшну історію ганьби і болю.
У роздумах молитву шепотів,
Свіча,що у вікні вже догоріла
У Бога я за пращурів просив,
І щоб ця "правда барвінкова" жила.
Учениця підходить до столика і запалює свічку.
ЗАПАЛИМ СВІЧКУ
Запалим свічку, хай зігріє душі
Усіх кого забрав голодомор.
Це було страшно!як настала тиша,
Усюди панував смертельний тон.
Червоний кат,забрав все до зернини,
Ні крик людей,ні плач дітей не зупиняв.
І пухнучи від голоду вмирали,
А кат мов навіжений реготав.
О Боже! скільки мусим ще терпіти!?
Чому лиха година землю вкрила!?
Повита в чорні хмари Україна,
Страшна біда,і горе нас накрило.
А смерть ішла, не маючи жалю,
Голодна смерть!що може буть страшніше,
Дивитись на застигнувшу сльозу,
В очах дітей,вмираючих так тихо.
Смертельний холод,смак голодомору,
Мільйони мертвих українців по ровах,
Мільйони сиріт,є приречені вмирати,
О Боже!що то був тоді за жах!?
А ви сьогодні кажете,не правда!
Скажіть це дітям,що від голоду вмирали!
Хай будуть прокляті кати мого народу!!!
Що у дітей останнє зернятко забрали.
Засвітим свічку,хай зігріє душі,
Усіх кого забрав голодомор.
Нехай покояться у мирі,всі хто мучивсь.
Ми пам'ятаєм...
Заключне слово вчителя
Не дай Боже, нікому пізнати того страхіття, коли мучить голод. Тоді перестаєш думати, перестаєш вірити і сподіватися; перетворюєшся на голодного звіра з однією-єдиною мрією - поїсти.
Мені знайоме це відчуття. В очах тьмариться, сили покидають тіло, а думка працює: «Знайти щось поїсти». Пам'ятаю, як ввели той клятий злополучний «Закон про п'ять колосків». Усі, хто «крастиме державне колгоспне майно», буде розстріляно або позбавлено волі від 8 до 10 років. А як же не красти, коли хочеться жити?
Неподалік, за хатою, колоситься лан пшениці. Такий звабливий, такий теплий і лагідний. Солодкий, п'янкий запах вабить до себе, заворожує. Уже нема сили стриматися і ноги самі проступають до джерела життя - до хлібного поля. Зірвав три колосочки і схаменувся: чи ж ніхто не бачить? Озирнувся. Припав до землі; пригорнувся міцно-міцно, мов до матері, і поповз назад, додому, міцно стискаючи у руці три колоски. Страх сковував руки, серце калатало так гучно, що здавалось чують усі навколо. Ще трохи. Уже недалеко. Кілька метрів проповзти - і рідне подвір'я...
Доповз. Не побачили. Приніс до хати аж три колоски. Три життя, три радості, три надії. Почуття невимовного великого щастя охопило мене; почуття радості за те, що зміг підтримати рідних, що приніс їм сподівання на порятунок.
Дійсно, страхіття. І щоб таке ніколи більше не повторювалося, нам слід про все знати і все пам'ятати.
Отже я гадаю що всі ті хто сьогодні почули історію як все відбувалося трішки задумаються над тим що пережив наш Український народ.
|